«Часу чекати немає – потрібно діяти!». У 10-му ювілейному
випуску журналу «Оборонний Вісник» була розміщена редакційна стаття під назвою
«Часу чекати немає – потрібно діяти!» текст тут Я ознайомився з її змістом і вирішив
написати розлогий коментар до неї. Стаття присвячена проблематиці сучасного
патріотизму серед українського народу, зокрема молодого покоління,
Емблема військових ігор «Київського обласного молодіжного центру» |
Також не згідний, що суспільство «усунулось» від виховання дітей та молоді.
Суспільство – це школи, громадські організації, церква, конкретні люди. Це і культурні
заклади і інформаційні канали – від книжок до соцмереж. Але патріотизм у першу
чергу формується вдома батьками. Якщо дома – вата ватна, то патріотом ніколи не
станеш. Це лише в совдепії розказували легенду про свідомого хлопчика піонера-героя
Павліка Морозова, який «сдав» тата до НКВС за його нібито протиправні вчинки
(хоча факт і прізвище історичні).
Позабавила цитата «Офіційний
“мессидж”, що в Україні немає війни, а відбувається лише забарна
антитерористична операція». Офіційні джерела у Міністерстві науки і освіти
подають це як російсько-українську війну, про що ми неодноразово писали на сторінках
нашого блогу. Так, Міноборони говорить про АТО. Президент в промовах каже і так
і так. Я юридично це сприймаю як гібридну війну. Але ніхто нам війни і справді
не оголошував! І термін «гібридна війна» увійшов у підручники та методички, але
ще не став юридичним документом в законах і Конституції України. І причин тут
багато, але ніяк не пов'язаних з баром.
На запитання автора «Чи
коректно вимагати любові до держави, коли в реальному житті про потреби тих,
хто повернувся з зони бойових дій, держава скромно «забуває»?» даю відповідь –
держава є інструментом, її любити може хіба фанат-чиновник, який є
механізмом-гвинтиком державної машини. Люблять рідну землю, своє місто, друзів
та ін. - Батьківщину, а державу шанують та розбудовують. Хіба під словом «держава»
автор розуміє якраз духовний зміст.
Звісно проблеми з
патріотичним вихованням існують і вони ще тягнуться з часів попередньої влади,
якій не вигідно було керувати патріотичними громадянами, бо вони вимагали від
влади того, що влада не хотіла давати. Тому й патріотизм не був у тренді, тому
націю розколювали та планували різні операції, тому країну продали олігархам та
ін. Зараз триває саботаж на місцях всіх рішень, які повинні покращити ситуацію
з розвитком національних інституцій і вихованням патріотичних громадян. Про це
автор не написав. А кожний вчитель Захисту Вітчизни з цим зустрічається щодня.
Наприклад, видачу зброї хто гальмує, якась аморфна держава чи влада? Ні, конкретні
люди з Міністерства освіти – Гриневич і Хобзей, які відразу показали, що цю
проблему вони вирішувати не хочуть! Також
не написав автор, чому генерали старої закалки, які ще стали «патріотами» при
совдепії на вимогу часу виявились якщо не саботажниками, то баригами, які
обкрадали і армію і державу. А значна частина офіцерів ще з радянського часу стала зрадниками.
Поцілунок "патріота" |
Теза про те, що
патріотизм то збільшується то згасає від дій влади, кремля, погоди, віку,
коханої жінки та ін., мені не зрозуміла. Набої можуть скінчитись, настрій може
зникнути, мотивація пропала, але якщо ти став патріотом з молоком матері, зі
шкільної лави, з військового ліцею, то ніколи ти не перестанеш ним бути.
Патріотизм – це серце українця! А якщо щось згасло, то це було щось таке, як «патріотизм»
ляшків, порошенків, ахмєтових та інших манкуртів української землі.
Стаття не дає
відповідей, бо коли є критика (а у тексті її доволі), то треба давати рішення
проблеми. Автор лише пропонує різні моделі, як напрацьована система військово-патріотичного
виховання в різних країнах. Але яку краще буде запровадити у нас – на це
відповіді немає. Хоча держава запропонувала і реалізовує на місцях Центри
військово-патріотичного виховання. Про їх ефективність говорити рано. Але про
роботу конкретних людей та організацій можна прочитати у різних статтях «Оборонного
віснику», за що подяка редакції.
Немає коментарів:
Дописати коментар