Проблеми сучасного патріотичного виховання української нації
Центр "Галичина" співпрацює з багатьма патріотами-ентузіастами, вчителями, виховниками та тренерами спортивного напрямку. Подаємо для використання частину методичної розробки "Національно-патріотичне виховання молоді на заняттях історії та захисту Вітчизни", яку розробив викладач Львівського коледжу будівництва, архітектури та дизайну Микола Мотичак.
За двадцять три роки незалежності України в нас не було єдності щодо виховного патріотичного ідеалу.
На сході і в центрі нашої держави об’єктом наслідування став не вольовий козак (до речі саме тут він і народився) і не гайдамака, а радянський воїн-визволитель, котрий прогнав окупантів з нашої землі.
Безперечно, звільнити українську землю від німецького загарбника, від так званої «коричневої чуми», щo чинила звірства, спалюючи українські міста і села, було справою честі, і основною рушійною силою цього визволення були радянські воїни, переважна більшість серед яких становили українці. Однак не можна забувати при цьому, що відразу після такого визволення відновилися репресії, а наш народ, переживши ярмо нацистської окупації, змушений був розплачуватися кров’ю. Тут розгорнулася справжня трагедія, адже той самий визволитель, що прийшов в українські міста і села, звинуватив своїх співвітчизників в тому, що вони працювали на окупантів (нібито вони в цьому винні), а це, мовляв, велика ганьба, чи навіть злочин, який можна змити лише власною кров’ю. Без сумніву, радянські воїни-визволителі України героїчно боролися, не шкодуючи своїх сил і життя. В цьому їм хвала і честь. Але ці самі воїни гнали тепер поперед себе старих і малих, ненавчених військової справи, навіть не перевдягнутих у військову форму новобранців на форсування Дніпра.
Про безневинність українців в тому, що вони опинилися під німецької окупацією свідчить багато фактів. Насамперед, грубі помилки, авантюрна зовнішня і внутрішня політика Сталіна та його керівництва, котрі не вірили що Німеччина нападе на СРСР й тому заздалегідь не подбали про підготовку населення до підпільної й партизанської боротьби в тилу ворога. Також належним чином не спрацювали військові комісаріати, які не встигли мобілізувати людей на фронт впродовж 1941 – 1942 років навіть всіх добровольців. Зважимо і на той факт, що були випадки, коли військові комісари, залишивши свої підрозділи, самі евакуювалися, не виконавши покладені на них завдання. А хіба винні в цьому ці молоді хлопці, які через свій неповнолітній вік не могли бути мобілізовані?
В ході визволення України військове командування уже мало повноваження самостійно проводити мобілізацію, поповнюючи на свій розсуд поріділі ряди своїх підрозділів. Ніхто тоді не дивився в документи, та й чи були ті документи у людей, що пережили німецьку окупацію. Згідно з таємним наказом командування мобілізації підлягали особи чоловічої статі зростом 150 см. і вище. Можна собі лише уявити кого мобілізували за такими параметрами. І сотні, тисячі старих і молодих, не навчених, беззбройних, так званої «чорної піхоти», або «сірих піджаків» восени 1943 року використовувалися немов гарматне м'ясо. З гіркотою згадуються слова «легендарного маршала війни» Георгія Жукова: «Хохлов… не жалеть. Чем больше утопим в Днепре, тем меньше потом в Сибирь отправлять прийдется». І люди гинули безглуздою смертю. Гірка статистика свідчить що з 300 тис. горезвісної «чорної піхоти» 270 тис. загинуло в перших боях чи затонуло в Дніпрі. Такою трагічною ціною стала для нашого народу перемога над нацизмом у Другій світовій війні. Та чи була вона Вітчизняною в такій ситуації?
Не можна не згадати про героїчну боротьбу українського народу в нацистському тилу, на окупованій території.
Варто зазначити, що сталінське керівництво розраховувало вести у майбутній війні бойові дії на ворожій території, й тому не подбало про підготовку підпілля для боротьби у ворожому тилу. Через таку величезну помилку така робота розгорнулась лише в ході війни, тому велась наспіх й некваліфіковано. Так протягом червня – вересня 1941 року в Україні було створено 33 радянських підпільних обласних і районних комітетів, первинних організацій та груп ВКП(б). За перший рік війни на території України для проведення партизанської та диверсійної роботи було залишено 3,5 тис. груп. Проте до червня 1942 року більшість їх фашисти виявили і розгромили, тому їх залишилось всього 22.
І народ наш не дуже вірив відступаючим більшовикам, мовляв – ми ще повернемось. Не варто звинувачувати українців у страшних гріхах, просто народ не забув страшні роки репресій та голодомору, і таки його частина сподівалася що нацисти дійсно принесуть свободу.
Однак так званий нацистський «новий порядок» розвіяв цю ілюзію, а після поразки німців під Москвою в грудні 1941року, остаточно розвіявся міф про непереможність німецької армії. Тому комуністичне крило руху Опору в Україні активізувалося. Наприкінці 1942 року в Україні діяло вже 5 партизанських з’єднань, а також близько 900 дрібних загонів. Посилився партизанський рух після того як в червні 1942 року почав діяти Український штаб партизанського руху – орган керівництва радянськими партизанськими формуваннями України під командуванням Т.Строкача.
Українські національні сили, на відміну від радянської влади, завчасно подбали про організацію підпілля. Ще до початку війни для майбутньої роботи формувалися так звані «похідні групи». Причому цим займалися як бандерівці, так і мельниківці. З початком війни «похідні групи» одержали наказ просуватися вслід за гітлерівцями, а де буде можливість – випереджати їх й, за умов безвладдя, брати цивільну владу в кожному населеному пункті. Члени «похідних груп» орієнтувалися на співробітництво з окупаційною владою. У випадку, якщо німці не погодяться з проголошенням незалежності України, ці «похідні групи» повинні розгорнути широку підпільну боротьбу під антигітлерівськими та антисталінськими гаслами та готувати масове повстання.
Таким чином підпільні оунівські організації було створено в багатьох містах України, в тому числі в Донбасі, Криму і навіть на Кубані. Згідно з архівними даними ОУН на одному лише Донбасі діяло 720 членів цієї організації.
Це не перебільшення, а історичний факт, що підпільна організація про яку старше покоління добре знає за однойменною назвою драматичного фільму Сергія Герасимова «Молода гвардія», який вийшов на екрани у 1948 році, була очолена оунівцем Євгеном Стахівим. Російський письменник Олександр Фадєєв, автор роману «Молода гвардія», переписував свій твір, оскільки у перший варіант не влаштовував сталінське керівництво, адже автор не відобразив керівну роль комуністичної партії підпільним краснодонським рухом.
Сучасне молоде покоління повинно знати, що герої-молодогвардійці, їхні подвиги, відображені автором, є справжніми. Як це не парадоксально, але покоління молодогвардійців в основі своєї дійсно було таким, яким з’явилося в романі Фадєєва. Зрозуміло, ніякої заслуги «вождя народів» і його команди в цьому не було. Вони виховували донощиків і катів, фанатиків і фанфаристів. І якоюсь мірою здійснили перегин у своїй виховній діяльності. Натомість самі обставини реального буття виховували молоде покоління 1930-х років. Дуже багато хто з них росли в найбідніших сім’ях, а в дитинстві своєму пережили й страшний голод, коли люди вимирали цілими селами. І кожний крок до кращого життя, до відносного статку, що досягався каторжними зусиллями їх рідних, був для них станом прийдешнього благополуччя й щастя. Убогість зближувала їх один до одного, навчала цінувати дружбу. Вони змалку звикали до праці й до самостійності. А мимовільний побутовий аскетизм відшкодовували жадібним духовним насиченням: з завзяттям читали книги, захоплювалися живописом і музикою, сперечалися, мріяли про щасливе життя.
Не був зрадником керівник організації Євген Стахів. Насправді «Молоду гвардію» здали гітлерівцям радянські агенти Кремля, бо дуже вже на сході України розрослося оунівське підпілля якому активно допомагало місцеве населення, і навіть краще ніж в Галичині.
Стахів вижив (його врятувала донецька сім'я), згодом став одним із засновників Української Головної Визвольної Ради (УГВР). З 1946 року проживав у еміграції в Німеччині, а з 1949-го – у США.
В своїх статтях та інтерв'ю він стверджував, що комуністичного підпілля на Донбасі не було: «…Ми просто не могли б на нього не натрапити в своїй діяльності… "Молода гвардія" – це вигадка Фадєєва.
За два роки німецької окупації ми на Донбасі взагалі не зустріли жодного прихильника Сталіна. Натомість були наші листівки і залишились документи гестапо, які свідчили, що там активно діяло націоналістичне підпілля. І населення знало про нас – ми розкидали і розвішували листівки, гестапо заарештовувало і страчувало наших вояків.
Фадєєв користувався цими документами. Одержавши партійне замовлення, він «перефарбував» нас у червоний колір, який ще більше погустішав у другій редакції роману, коли письменник на вказівку Сталіна увиразнив керівну роль партії. Фадєєв підкреслював, що на 90 відсотків його твір складається з фактичного матеріалу, але це фальсифікація і наслідки її тяжкі…
Письменник взяв на душу великий гріх. Він звів рахунки з життям, пустивши собі кулю в лоб. Може, колись хтось інший напише третю редакцію роману про справжню підпільну боротьбу на Донбасі – націоналістичну...»
13 травня 1956 року Олександр Фадєєв застрілився на власній дачі. В передсмертній записці він, зокрема, написав: «…Не бачу можливості жити далі, оскільки мистецтво, якому я віддав своє життя, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії, і тепер вже не може бути врятоване…».
До кінця життя Євген Стахів залишався українським патріотом і оптимістом: «Я знаю, що ми, наш народ, будемо жити, і наші діти, наші онуки і правники користатимуть з тої волі, за яку ми боролися, за яку пролили кров стільки десятків мільйонів українців».
Нажаль ніхто з українських письменників так і не зумів, за двадцять п’ять років незалежності, відтворити справжню підпільну боротьбу з німецьким окупантом на Донбасі, про яку згадував Стахів. Це зовсім не через брак матеріалів, навпаки – сотні, тисячі архівних документів і матеріалів тепер є доступними. Не забуваймо, що сьогодні ще живі люди, свідки цієї боротьби. Може на це знову потрібна вказівка зверху? Думаю, що ні. Просто нікому немає до цього діла.
На Правобережжі та в Західній Україні самостійницький рух набув збройного характеру. Саме тому тут, в західноукраїнських землях, від початку незалежності України об’єктом наслідування дедалі частіше ставав воїн Української Повстанської Армії, або «бандерівець» як його звикли тут називати.
Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов’язані з ОУН. Їх створив місцевий український діяч Максим Боровець (псевдо Тарас Бульба), близький до петлюрівського уряду. За вказівкою Андрія Лівицького, президента УНР в еміграції, Бульба в 1940 році, тобто ще задовго до початку німецько-радянської війни нелегально перейшов кордон й організував на Волині підпілля. Ним був сформований загін «Поліська Січ», котрий влітку 1941року боровся із залишками відступаючої червоної армії та загонів НКВС. Адже, відступаючи, червоні війська вчинили масу злочинів і насильств. Особливо криваві розправи відбувались у західноукраїнських тюрмах, переповнених безневинно арештованими людьми. Пізніше «Поліську Січ» було перейменовано в українську повстанську армію. Німці спробували розпустити цю частину, однак Бульба повів своїх бійців у ліси, щоб воювати як з німцями так і з більшовиками. Восени 1942 року, за ініціативою ОУН-Бандери, було створено Українську Повстанську Армію. Історія формування УПА досить складна і неоднозначна і ще досі містить чимало білих плям. Ціною великих зусиль ця армія змогла об’єднати всі націоналістичні сили і розгорнула боротьбу як проти німців так і проти радянських партизанів. Головнокомандувачем УПА в 1943 році став Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка), який все своє життя присвятив боротьбі за свободу і незалежність Української Держави, віддав життя за Україну. Славетні сторінки життя цього полум’яного борця – ось що повинно стати об’єктом наслідування молодого покоління. Українська Повстанська Армія, в порівнянні з іншими підпільними рухами Європи, являла собою щось унікальне, оскільки практично не мала чужоземної допомоги. Це – армія без держави… Безперечно, можна і потрібно багато розповідати учням, студентам про славний бойовий шлях УПА, та, мабуть, найбільшого патріотизму заслуговують слова відомого французького генерала й політика Шарля де Голля: «Якби я мав таку армію, як УПА, німецький чобіт не топтав би французьку землю».
Парадоксальною виглядає й програма колишнього міністра освіти і науки України історика за фахом Дмитра Табачника з української історії для студентів вищих навчальних закладів (до речі, вона так і не змінена й по ній працюють виші і сьогодні), в якій історія УПА зведена до одного речення: «Утворення УПА». Учитель, викладач звісно має право у межах до 20 % вносити корективи, в залежності від історичних реалій, подій рідного краю, своїх власних симпатій чи антипатій. Та чи звернув увагу викладач або вчитель, який мешкає і працює на сході нашої країни на те лаконічне «Утворення УПА»? А може, у межах 20 %, пропустив це речення? В такому разі молоде покоління східних регіонів України не знатиме своїх справжніх героїв.
Можна й потрібно багато говорити про історичні події й історичні особи. Необхідно акцентувати увагу на патріотизмі і моральності діячів визвольного руху, показати витоки цього патріотизму. Так символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну став подвиг героїв Крут, боротьба за волю України повстанців Холодного Яру, діяльність Української Повстанської Армії, спротив дисидентів тоталітарній системі тощо. Ці та інші теми є надзвичайно емоційними, хвилюючими і дають невичерпні можливості для розкриття такої людської якості, як самопожертва в ім’я нації та держави. Проголошення Акту незалежності України відкрило нову сторінку в історії України.
Варто зазначити, що історія України – це не тільки події, а й історичні постаті. На прикладах життя, діяльності і боротьби за державу українських князів, козацтва, видатних гетьманів Б.Хмельницького, І.Мазепи, П.Орлика, всього українського народу та його видатних представників – Т.Шевченка, В.Винниченка, М.Міхновського, М.Грушевського, С.Петлюри, С.Бандери та багатьох інших, викладач має продемонструвати національну гідність нашого народу, його прагнення мати власну державу.На всіх етапах становлення державності український народ демонстрував високий національний дух і прагнення жити вільно і незалежно, у мирі та злагоді з іншими народами.
Зробимо висновок:
1. Наша історія містить багато "білих плям" навіть сьогодні, на 26 році незалежності, чому сприяє відсутність об'єктивного підходу у висвітленні історичних фактів різними науковцями, вчителями та заідеологізованого подання очевидцями подій українського минулого.
2. Присутність у освітніх колах відвертих агентів впливу на викладання історії з точки зору ідеології сусідніх держав або некомпетентних працівників освіти.
3. Низька фінансова база методичних установ, які не можуть залучати фахових дослідників та педагогів-новаторів для підготовки нових підручників та посібників.
