Дизайн війни. Залужний

Стаття Головнокомадувача ЗС України генерала Валерія Залужного: «Щодо сучасного дизайну військових операцій у російсько-українській війні: в боротьбі за ініціативу» неодноразово акцентує увагу на застосуванні безпілотних ударних систем т

а роботизованих засобів. І саме слово "дизайн" передбачає технологічність та інноваційність у нашій визвольній війні. Пропоную вам її українську офіційну версію. 1 Лютого 2024р Стаття українською. https://www.zsu.gov.ua/2024/02/stattya-golovnokomaduvacha-zs-ukrayiny-generala-valeriya-zaluzhnogo-shhodo-suchasnogo-dyzajnu-vijskovyh-operaczij-u-rosijsko-ukrayinskij-vijni-v-borotbi-za-inicziatyvu/

Еліта і мобілізація: проблеми розвитку нації

...Боюся, що багатіїв до армії не заженеш. Скільки не полощи їм мізки словами про справедливість, скільки не лякай примусовою мобілізацією. У них немає жодної мотивації. І їм є що втрачати. І є тисячі шляхів обійти майбутній закон. Нема сенсу ставити їм в приклад британську аристократію, яка в роки першої і другої світових війн вважала за обов’язок іти служити в діюче військо. Спадкоємців трону, принців, дітей лордів й іншої старої аристократії кликала на фронт не якась виняткова хоробрість чи високі моральні якості, а традиція, яка проголошувала, шо це єдиний шлях зберегти для свого роду, його майбутніх поколінь здобуті пращурами привілеї. Аристократія народилася з воїнів, на наших теренах — з князівських дружинників, які стали боярами а потім шляхтою. Яка й отримала з рук суверена права, свободи й привілеї — на володіння уділами з правом стягувати з тубільців данину, володарювати на своїй території, та обов’язком виставляти військо для захисту держави, очолюваної сувереном. Шляхта мала серйозну мотивацію іти до війська, бо війна давала їм шанс примножити свої статки, а в разі перемоги отримати ще більші привілеї. А в випадку загибелі в бою ці привілеї поширювалися на дітей, онуків, правнуків — усіх майбутніх нащадків роду. Збереження держави — це збереження високого становища й влади в ній. Натомість зрада чи дезертирство хоч одного з членів роду чоловічої статі могли призвести до позбавлення всіх станових привілеїв, конфіскації угідь і маєтків, спадкових посад у владі, і фактично до вимирання роду. Із зникненням родової аристократії зникли й мотиви представників еліти йти до війська. Капітали сучасних багатіїв жодним чином не залежать від чесного служіння державі. Скоріше навпаки. Законних, легальних привілеїв вони не отримували — найчастіше купували їх за гроші у окремих чиновників – а це не дає жодної гарантії на майбутнє. Збереження роду для сучасних нуворишів – це збереження капіталу. А капіталом треба управляти. А хто ним управлятиме, якщо спадкоємці загинуть на війні? Багато хто з них має майно й нерухомість за кордоном, встиг вивести туди капітали й вивезти дітей. Якщо вони братимуть участь у війні, то тільки в один спосіб — робитимуть на ній бізнес, а в разі небезпеки мобілізації — робитимуть на війні бізнес з-за кордону. А от для незаможних українців мотивацію іти воювати можна знайти. Бо війна дозволяє тим, хто був нічим, стати всім. Війна, як писав хтось із мудреців, це – шанс провінціала, реальна можливість пробитися у верхівку суспільства для людей, які за мирного часу були аутсайдерами, невдахами і жодного шансу не мали.

Власне кажучи, ким були згадані вже дружинники перших київських князів? Скандинавськими “гребцями» драккарів і кноррів, невдахами, вигнанцями, волоцюгами, які не мали шансів на батьківщині, зате добре вміли рубати ворога бойовими сокирами. Війна відкрила для них вікно можливостей, і вони цим скористалися, давши Україні династію великих князів. Згодом саме так виникло і розвинулось у цілий військовий клас і українське козацтво. Війна вже давно стала справою бідних. І не тільки через те, що саме вони найбільше страждають від загальної військової повинності, винайденої Французькою революцією. А й тому, що війна дає можливість молоді із суспільних низів посісти престижні офіцерські посади, стати генералами й впливовими політиками. І втерти носа аристократичним мажорам. На війні від батьківської протекції мало користі, цінні знайомства і класична освіта навряд чи стануться в пригоді. А знадобиться самостійність, уміння виживати в найскрутніших умовах, природна кмітливість, до яких привчило життя в суспільних низах. Звичайно, аби мати мотивованого воїна, держава повинна дати вчорашньому незаможнику такі привілеї, які не можна купити за гроші і які реально перекриють за своєю привабливістю страх наглої смерті. Чому в росії буряти слухняними колонами пішли до війська? Бо грошова винагорода військовим, хоч і не така вже велика для жителів Москви й Пітера, була просто космічною для тубільної голоти Сибіру й Крайньої півночі. Чому зеки з російських таборів охоче записуються до приватних армій, а їхні українські колеги (про що недавно читав) крутять носами? Бо тамтешні суди дають строки по 20-30 років, і чим гнити весь цей час десь за Полярним колом, вигідніше спробувати ризикнути й отримати свободу. А у нас сидять переважно з термінами в 2-3 роки, і хто проміняє цей “дитячий” строк на реальну перспективу не прожити й року? Я не пропоную довести злидні в українській глибинці чи тюремні строки – до російських стандартів. Я — про те, що привілеї і суспільні блага воїнів мають бути такими, які будуть варті життя і не доступні в жоден інший спосіб окрім особистої участі у захисті Вітчизни. І це не військові звання, ордени чи меморіальні дошки на школах. Не військові пенсії і запрошення на вечори пам’яті раз на рік. Вояки не повинні бути прохачами у держави, коли йдеться про право на гідне існування і повноцінне користування суспільними благами. І не мають бути весільними генералами на чужих святах. По суті, вони інвестують у захист країни своє життя і здоров’я, а отже повинні мати з цього хоч і відстрочені, але залізно гарантовані дивіденди. Як не для себе, то для своєї сім’ї, з тим, щоб як не вони, то діти стали вершками того суспільства, за яке вони поклали голови. Що це може бути? Якщо чесно, то я не знаю. Щось значне, щось таке, що матиме велику вартість у часі, не обмеженим тривалістю життя однієї людини, і навіть одного покоління. Щось закріплене на десятиліття. Це може бути призначені з правом спадкування рента з великих наділів оброблюваної землі, право власності на роздержавлене майно, іменні державні облігації чи акції оборонної індустрії, які могли б дозволити безбідне існування не тільки самих вояків, але в разі їхньої загибелі й їх дітей і онуків — скажімо, за умов, що вони теж присвятять своє життя армії. Не треба обіцяти їм участі у владі, місця у виборчих партійних списках, посади президента і мерів — це не привілеї, це намагання перекласти на них відповідальність за майбутнє. Треба зробити так, щоб для вчорашнього хлопчини з провінційного села чи містечка, який пов’язав свою долю з військом, були відчинені всі двері, відкриті всі можливості, всі державні скарбниці. Після війни вони і їхні діти мають жити найкраще з усіх нас у країні, мають право бути найщасливішими, відсунувши від монополії на щастя тих, хто мав її досі... Це те, що ми можемо зробити. І це не обов’язок лише держави. А надто тому, що йдеться про великі гроші, які доведеться забирати в інших. Якщо по-чесному, українці мають добровільно поступитися на користь захисників своїми майбутніми робочими місцями, доплатами, спецпенсіями і компенсаціями, першочерговістю в реалізації насущних прав і свобод. (І щоб було не так, як із виділенням земельних наділів для учасників АТО, коли закон наче й був, але “патріотичні” селяни у своїх сільрадах голосували проти нарізання земельки якимось “зайдам”, хоч вони й герої.) Тож закріпити все слід законодавчо, а скорше – конституційно, щоб нікому не закортіло через кількадесят років відмотати все назад. Причому узаконити треба швидко, аби солдат знав: він зробив все можливе не тільки для своєї держави, а й для свої сім’ї. А інакше нічого не вийде. Отакі диванні й дивацькі фантазії... Євгеній Якунов

CARVER - протокол кожного професійного воїна!

 Дуже часто бачив, як мобілізовані вояки на нулі вели вогонь хаотично у напрямку імовірного противника. Це неприцільний вогонь змушував орків - таких самих мобілізованих профанів тупо боятись йти на штурм. А для “впорядкування” вогню є протокол CARVER.

С - КРИТИЧНІСТЬ (criticality). Наскільки критично знищення цієї цілі вплине на хід ворожої операції. Наприклад, ми можемо знищити FPV дроном буханку, на її повному ходу залетіти прям у водійське вікно, але на оборону РОПу це не вплине ніяк, а ось знести Муром-М, що осліпить їх на деякий час на ділянці нашого штурму, вплине. Ми даємо буханці пріоритет критичності 1 з 5, а Мурому 4 (не 5 бо є ще щось більш важливе).

А - ДОСЯЖНІСТЬ (accessibility). Наскільки наші сили та засоби, можуть дотягнутися до цілі. Мене дратували розповіді одного чувака, про стрільбу із 120 мінмоета на 7 км. Коли я намагався розповісти про еліпс розсіювання (який на сіми кіметрах буде більшим за футбольне поле) мені відповіли що “Мьі нормально наваливали”. Для 120 мм міномета, ціль на 7 км буде мати пріоритет 1\5, бо влучити в неї буде… дуже важко.

R - ВІДНОВЛЮВАНІСТЬ (recoverability). Наскільки швидко\легко ворог відновить нашу ціль. Буханок мільярд і нова з’явиться в РВЗ вже на завтра, а Муромів мало, їх треба виготовляти, встановлювати, підключати. Час, поки з’явиться новий Муром більший ніж у буханки. Тому Муром отримає, як ціль, вищий пріоритет.

V - ВРАЗЛИВІСТЬ (vulnerability). Чи є сенс стріляти по танку в капонірі із 60-го міномету, навіть якщо він на ідеальній дистанції для стрільби? Ні, бо танк майже не вразливий для 60ї міни. Тут ми пріоритезуємо не тільки який чисто фізичний вплив має наш постріл але (що важливо) чи наш о\с має навички для реалізації вразливості цілі. Наприклад, розрахунок 82 мм гарно стріляє по статичних цілях, але не вміє швидко переносити вогонь в разі рухомої цілі - міномет сам по собі дістає, а ось розрахунок не може виконати вогневу задачу. Або оператор FPV не вміє робити окремі елементи і не може залетіти у важкодоступну ціль, хоча і радіогоризонт і дальність номінально дозволяє дрону це зробити.

E - ЕФЕКТ (effect). Який ефект знищення цілі матиме на наши війська (чи цивільних). Знищення мосту убезпечить фланг роти, але цивільні не зможуть перейти річку і дістатися КПВВ, значить пріоритетність не може бути 5. Загалом ми відповідаємо на питання: окрім відео, який ще результат мого пострілу\пуску? Випустити 20 мін по СПшці із двома бомжами (якщо ніхто цю СПшку потім оперативно не займе) не буде пріоритетом, бо 20 мін задорого на двох бомжів, смертю яких ніхто навіть не скористається, бо ви не настроїли взаємодію.

R - легко\важко РОЗВІДАТИ ЦІЛЬ (recognizability). Очевидно, що для корегування вогню нам потрібне спостереження за ціллю. Якщо наші розрахунки БпЛА можуть це реалізувати у цілі буде пріоритет вище, ніж у цілі, для якої треба звати суміжників із їх птахом, бо наші недолітають.

Сума пріоритетів за цими показниками формує загальний пріоритет цілі у загальному списку. CARVER дозволяє зібрати і систематизувати данні про наші цілі, розподілити їх між різними засобами. Що дозволить зменшити долю ручного управління вогнем, адже наші сили і засоби точно будуть знати, що “їх” цілі, а що ні, і зможуть відслідковувати зміни у пріоритетності. Особливо це прискорює прийняття рішення по цілі, що раптово з’явилася - CARVER буде шпаргалкою, по якій ми швидко пріоритезуємо нову ціль. А ще, дасть змогу виконати ще одне завдання. На мій погляд, важливою задачею на даному етапі війни, є впорядкування витрачених ресурсів: боєприпасів, палива, людських, часу і того, що дають партнери в якості допомоги. Бо без цього впорядкування, війна схожа на гру в настолку, де головним елементом є кидки костей-кубиків - пощастило\не пощастило. Тут доречно згадати цитату з (прости господи, аніме) “Вбивця гоблінів”: Він був до неможливого обережний, завжди все планував, тренувався і не упускав жодної можливості. Він не дозволяв богам кидати кості.

Від Vlad Khan