Методичні рекомендації
щодо проведення українських народних рухливих ігор в таборах літнього відпочинку
Одне з головних завдань національно-патріотичного виховання полягає у тому, щоб у дітей та молоді культивувати кращі рис української ментальності - працелюбність, свободу, справедливість, доброту, чесність, готовність захищати свої цінності, свою землю та свій народ. А виховання цих рис найкраще реалізується засобами народної педагогіки.
Під час літнього відпочинку та оздоровлення на природі у різних типах дитячих таборів чи вишколів для юнацтва та молоді необхідно організовувати різноманітні види рухливої активності для учасників таборувань. І це доцільно робити через різні форми ігрової активності. Ми пропонуємо для цього використовувати українські народні ігри та забави. Адже будь-які зібрання дорослих і дітей в давнину супроводжувались ігровою діяльністю, найбільш поширеними різновидами якої були біг, скачки, стрільба з лука, кулачні бої, метання спису, а жінки та діти водили хороводи. Участь у грі дозволяла людині відійти від проблем повсякдення, запобігала виникненню сумніву й недовіри до своїх сил.
Згідно з сучасними дослідженнями науковців та педагогів-практиків народні ігри мають оздоровче, освітнє, виховне значення. Оздоровчий компонент виявляється у сприянні гармонійному росту організму дитини; формуванні правильної постави; загартування організму; підвищенню працездатності; загальному зміцненні здоров’я. Причому оздоровчий ефект має проведення народних ігор на свіжому повітрі незалежно від пори року. Це зміцнює мускулатуру, покращує діяльність дихальної, серцево-судинної системи, збільшує рухливість суглобів, міцність зв’язок, стимулює обмінні процеси, позитивно впливає на нервову систему, підвищує опірність організму до простудних захворювань. Освітня складова народних ігор та забав полягає у тому, що в процесі гри відбувається формування рухових вмінь та навички з бігу, стрибків, метання тощо; розвивають фізичні якості - швидкість, силу, спритність, гнучкість, витривалість; дають основи знань з фізичної культури і спорту, валеології, народознавства, історії рідного краю тощо. Виховний компонент включає у себе формування моральних та вольових якостей дітей; прищеплення любові до рідного краю, звичаїв і традицій українського народу; любові до щоденних і систематичних занять фізичними вправами. Народні рухливі ігри - неоціненний виховний скарб, який залишили нам наші прадіди. У результаті життя й побуту мільйонів людей протягом віків в Україні сформувалися самобутні народні ігри, які шліфувались і перевірялись досвідом людей багатьох поколінь. У них як у дзеркалі відображаються звичаї нашого народу, їх побут й уявлення про світ. Кожна гра, кожна забава має свої специфічні функції та розвиває фізичні й моральні якості. У цьому плані слід указати на педагогічну значущість народних ігор, основні компоненти яких (зміст, форма, методичні особливості) роблять їх одним з ефективних засобів, що можуть застосовуватись у всіх ланках системи фізичного виховання.
Час вносить зміни у зміст ігор, створює багато різних варіантів, тільки їх рухлива основа залишається незмінною. Гра включає всі види природних рухів: ходьбу, біг, стрибки, метання, лазіння, вправи з предметами, а тому є незамінним засобом фізичного виховання дітей. Світ ігор дуже різноманітний: рухливі, сюжетні, народні, рольові, спортивні, імітаційні, групові, ігри-естафети, ігри-забави, ігри-змагання тощо.
Залежно від змісту та структури ігри поділяють на пізнавальні та інтелектуальні; творчі та рольові; рухливі та спортивні.
Також вони відрізняються за змістом. У побутових народних іграх відображено працю українського народу (землеробство, тваринництво, ковальство, мисливство, рибальство): «Гуси», «Нема пана вдома», «Коваль». Ігри-ловітки («Піжмурки», «Латка», «Квач») - безсюжетні ігри, в яких удосконалюються навички швидкого бігу. Серед народних ігор можна також виділити ігри-забави та ігри-атракціони. Вони мають естафетний характер з елементами змагань: стрибки на одній нозі, закидання м’ячів у рухому ціль, перетягування каната, ходьба на низьких ходулях, підстрибування та ловіння ласощів (бублика, цукерки) зубами - «Бій півнів», «Перетягування бука», «Пес», ігри комічного характеру «Ледачий Гриць», сюди ж можна віднести гойдання на гойдалках, катання на саморобних каруселях, лазіння по гладенькому стовбуру, ліплення снігової баби тощо.
Ігри військово-прикладної спрямованості були побудовані на принципі протистояння та змагальності. Їх головною метою були згуртованість та взаємодопомога як запоруки перемоги в бою та й для розвитку самої громади. Для різних вікових груп населення існували специфічні комплекси воєнних вправ у вигляді ігор, танців для дітей і молоді та різного роду змагів для дорослих. Дитячі забави мали велике виховне значення, тому що діти, бавлячись, наслідували дорослих, готували себе до майбутніх важливих завдань, до праці, військових походів, труднощів і небезпеки. Також ігри задовольняли природне бажання спілкуватись, вони надавали історичні, культурні, соціальні, обрядові знання, розвивали інтелектуальні, фізичні та інші індивідуальні здібності дітей. Ігри у «війнушки» пам’ятають всі. Й зараз і дорослі і діти бавляться у такі ігри, але вже за допомогою технологічних засобів і віртуально.
Розглянемо основні народні ігри, які мали на меті не тільки забаву, а також важливу практику початкової військової підготовки. Здавна вміння українців вправно їздити на конях було життєво необхідним, тому хлопців з дитинства вчили дбати про коней, проводились змагання-перегони до визначеної мети. Суть гри "Бій на кониках" полягала у тому, що хлопчики, розділившись на дві ватаги, які в свою чергу поділялись на "вершників" і "коней", заскакували один одному на плечі та з розгону бігли на супротивну ватагу, намагаючись скинути з "коней" якнайбільше "вершників" суперника. Така гра розвивала витривалість та спритність і вчила дітей основам битви верхи на коні. Дітям, а особливо хлопчикам, завжди подобалось лазити по деревах та гратись на них, пробувати себе в ролі дозорних та розвідників. У грі "Робити кубло" хлопці залазили на дерева з пишною верхівкою, мостили з гілок і листя кубло, сідали в ньому і їли хліб, тим самим виказуючи повагу до тимчасового житла, до схованки. Популярною була гра "Робити курені". Гравці знаходили високі густі кущі, нахиляли їх, добре закріплювали, потім старанно накривали корою, гіллям, дрібним листям, травою. Для великої компанії будували укріплені міцні курені: вирізали з молодих дерев сохи, покрівлю робили з густих гілок, сохи забивали у землю, з товстої гілляки вирізали сволок та клали його на сохи. Діти вчились також майстерно імітувати голоси птахів та звірів, могли при необхідності подати умовний сигнал. У дитячих іграх набувались знання про навколишній світ, вміння жити в природі, користуватись її дарами для приготування їжі, лікування, виготовлення одягу. Велике значення мали навички полювання, рибальства, човнярства. Поширеними були змагання з метання ножів, списів та каменів, стрільба з луків. Каміння кидали за допомогою батога або "шпугалки" – загостреного на одному кінці дубця. Стріли робили з лозової або дубової ломачки, вирізали з очерету. Кидались також й глиною. Одна з назв такої забави «Швигалка». Найкраще місце для неї - відкритий берег ставка, річки, озера, де не бракує вологого грунту чи глини. Із пагона лози або верби вирізають швигалку - гнучку хворостину, близько сантиметра завширшки і близько метра завдовжки. Потім із глини роблять кульку завбільшки як лісовий горіх, її настромлюють на тоненький кінчик лозини і, ставши на достатній відстані, щоб не зачепити лозиною один одного, починають змагатися, хто далі або вище кине глиняну кульку. Часом це переростало у війну ватага на ватагу.
Захищатися та "воювати" булавами чи палицями – улюблені з дитинства ігри українців. Для розвитку цього вміння з дитячих літ існувала гра "Куля". Суть цієї популярної гри полягає в тому, що гравці, підкидаючи дерев'яну кулю, на льоту намагаються попасти в неї короткими і товстими палицями – «жаровнями». Якщо немає кулі, то гра називалась «Перепелиця». Для гри потрібні просторий майданчик і палиці на всіх гравців. Із числа гравців вибирається "перепелиця", решта учасників гри стають "кібцями". Перепелиця підкидає свою палицю вгору в довільному (на свій розсуд) напрямі й промовляє: Перепеличка, - невеличка птичка, Кібчик більший, та не вловить. Слідом за перепелицею, намагаючись влучити в її палицю, кібчики кидають свої. Якщо чиясь палиця влучить, це означає, що кібчик схопив перепелицю. Тепер цей гравець стає перепелицею. Нова перепелиця так само підкидає палицю вгору. Якщо у підкинуту палицю ніхто не поцілив, перепелиця не "складає своїх обов'язків". При першому ж влученні на її місце стає новий гравець.
На Україні боротьба була і є улюбленою народною забавою. Турніри борців побутують і в наші дні на різних фестивалях, не говорячи про професійний спорт. Змагання проходять командні та особисті. Поширені боротьба "навхрест", боротьба на поясах, боротьба ряджених, боротьба на колоді. Масовий характер мали змагання парубків в поєдинках на палицях. Цікавість до них залишилась незмінною, вони й дотепер подобаються хлопцям різного віку.
Важливим з точки зору етнопедагогіки є специфіка підготовки до гри, змагання чи забави. Рекомендуємо зробити введення у гру через розповідь або пояснення про історію походження та прикладні навички, які формуються під час гри. Про правила гри та техніку безпеки ми не говоримо, це - закон. Ось, наприклад, для силової гри «заключка», яку навчили автора у Карпатах на Гуцульщині (смт. Ясиня), ми розказуємо таку бувальщину. Спершу питаємо, чи знають діти про армреслінг. Тоді кажемо, що у нас в Карпатах є давня гра, такий собі аналог рукоборства. А почали ми грати в цю гру... з церкви. Для благословення дитячого табору вирішили запросити місцевого священика. Найближча церква була православною і автор вирушив туди. Священика не було у храмі. Якась бабця сказала, що у нього свято і «пан-отець он у тій хаті на другому поверсі». Я постукав у двері, мене запустили до світлиці. Там святкували день народження похилого віку батюшки з чорною з сивиною бородою, який сидів у голові стола. Він не повірив, що я вихователь табору, каже: «А чого в тебе такі руки міцні?» (це було влітку і я був у короткій футболці). Кажу, спортсмен, отче. Той посміхнувся у бороду і каже: «Я ото в молодості був переможцем змагань у «заключку». Давай зіграємо?» А мені що, я ж не знаю, що то таке. І здаватись не з руки. Погодився. Мені пояснили як і що. І ми з священиком зчепились середнім пальцем руки. Пан-отець програв. Вигукнув як Станіславський «Вірю!», налив 100 грам. А наступного дня всі присутні гуцули прийшли і батюшка благословив наш табір. Дітям розповідаємо про те, що міцність хвату гуцула виникає через постійну роботу з сокирою, річковим камінням, перенесенням вантажів, вичинку шкір та іншу роботу в горах. І вони на свята мірялись силою рук. Чоловіки зчіпляються середніми пальцями однойменних рук та тягнуть до себе доти, поки палець суперника не розігнеться та не вислизне. Це програш. Можна вводити обмеження території, щоб борці впирались не давали себе витягти з кола. Можна на 3-5 кроків враховувати програш (того, кого протягли цю відстань), можна міняти руки.
"Заключка" не вимагає спортивної форми. Після роботи можна позмагатись і з фізруком :)
Таку інформацію треба добирати до кожної гри, а також підшуковувати уривки оповідань, народних казок, влучні загадки та прислів'я (наприклад, ось таку загадку доречно запропонувати перед грою «Коза»: «Не дід, а з бородою, не бик, а з рогами, не корова, а доїться»). Перед проведенням гри можна підібрати та заспівати народну пісню.
Дітям дуже подобається, коли їм розповідають про виготовлення атрибутів до народних ігор в давнину. Наприклад, м'яч колись робили з бичачої вовни, яку скачували між долонями, а щоб м'яч був пружнішим, його змочували водою. Такий м'яч називався повстяним, і грались ним переважно старші діти або дорослі, бо він був надто важкий. А спеціально для малят вовну скачували в кульку й обшивали зверху шкірою. Такий м'яч був легкий і називався ремінним. Замість вовни використовували також пір’я, пух, волоски очерету.
Для змагань зі стрільби з луку можна розповісти про те, як робиться класичний лук та стріли. Як луком відправляли «СМСки» у середньовіччі – прив'язуючи повідомлення до стріли.
У давнину діти використовували для рухливих ігор майже все, що потрапляло під руку. Із малими формами фольклору можна знайомити дітей як перед початком ігор, так і розучуючи їх безпосередньо під час гри, оскільки вони досить ритмічні й легко запам’ятовуються. Прислів'я та приказки використовуються і для підбиття підсумку гри: «Дружній череді і вовк не страшний», «Зробили спішно, коли б воно не вийшло смішно», «Берись дружно - не буде сутужно» тощо. Такий лаконічний виховний підсумок, на мою думку, справляє на дітей набагато сильніше враження, ніж надокучливе моралізування.
Майстерність дорослих і чітко продумана методика проведення народних рухливих ігор і розваг забезпечать не тільки виховний, а й пізнавальний та оздоровчий ефект, сприятимуть залученню дітей різного віку та молоді до витоків національної культури та духовності, зроблять їхнє дозвілля веселим та яскравим.
Отже, ми спостерігаємо педагогічну спрямованість народних ігор, притаманну їм спадкоємність традицій, культурну значимість, сучасну необхідність для дітей і молоді. Вони не тільки можуть бути життєписом життя пращурів, історичною пам'яткою і прадавньою реконструкцією, а й новими засобами спілкування, поєднанням етнокультурного виховання і активного здорового відпочинку для нового покоління, здоровим замінником сурогатам комп'ютерних ігор, чинником формування опірності до наступу комерційної масової культури.
Література та джерела інформації
3. ippobuk.cv.ua/.../методичні_рекомендації_рухливі_ігри_Word.doc
