До мого батальйону привезли новобранців. Коли комбат почув, що то свідки Єгови, то рішення було категоричним - ніяких позицій, нехай сидять в тилу на ППД! Нахіба головний біль для командирів рот та взводів?
З огляду на зміни в політиці мобілізації пропоную статтю київського бізнесмена Олега Белінського.
Історичний аналіз збройних конфліктів свідчить про те, що будь-яка тривала війна проходить через однакові етапи трансформації суспільної свідомості та риторики влади.
На початку конфлікту, який сприймається як «спринт», домінує мова емоцій та добровільного пориву.
Коли війна перетворюється у «марафон» на виснаження, влада неминуче змінює м’яку силу закликів на жорстку адміністративного обов’язку.
У Великій Британії під час Першої світової війни цей перехід був хрестоматійним. 1914 рік пройшов під знаком славнозвісного гасла «Твоя країна потребує ТЕБЕ», яке апелювало до особистої честі та патріотизму. Проте вже за два роки ресурс добровольців вичерпався, і держава вперше в своїй історії запровадила обов’язковий призов. Риторика «прохання» миттєво зникла: служба стала не подвигом, а юридичною нормою, за невиконання якої наступала відповідальність перед трибуналом.
Схожий, але більш радикальний злам продемонстрував СРСР у 1941–1942 роках. Початкові звернення «Брати і сестри», сповнені емоційної близькості та закликів до захисту рідної землі, дуже швидко трансформувалися у наказ «Ні кроку назад». Коли емоційний ресурс нації було випалено першими місяцями поразок, держава перейшла від ідеологічного переконання до прямого примусу, де мова «захищайте» замінилася мовою розстрільних загонів та жорсткої вертикалі.
У США часів В'єтнамської війни спостерігалася те саме. Початкові високі гасла про «стримування комунізму» та «захист свободи у світі» з часом перетворилися на звичайну каральну систему лотерейного призову. Це призвело до суспільного розколу та спротиву.
У російському наративі спостерігається також зміна. Починаючи з 2022 року з обіцянок «обмеженої операції», де цивільним пропонували залишатися осторонь, Кремль перейшов до концепції «вічної війни». Зараз російська пропаганда вже не просить «допомогти», вона нав’язує війну як єдиний можливий спосіб існування. Обов’язок захищати «історичні кордони» став безстроковим, а мобілізація з надзвичайної події перетворилася на фоновий процес життя.
Навіть в Ізраїлі, де безпека десятиліттями була релігією цивільного життя, а гасло «служать усі - фундаментом держави, остання війна змінила правила.
Багаторічний виняток для ультраортодоксів (харедім), які десятиліттями звільнялися від служби заради вивчення Тори, став точкою кипіння.
Коли війна перейшла у фазу максимального напруження, виявилося, що «спільна доля» не може бути вибірковою. Відсутність діалогу та несправедливість у розподілі ризиків підірвали саму суть ізраїльського суспільного договору. Громадяни, які несуть основний тягар війни, почали відкрито запитувати: «Чому моя свобода вибору обмежена примусом, а чиясь — захищена привілеєм?». Це призвело до того, що Верховний суд Ізраїлю був змушений скасувати ці пільги.
Україна за останні чотири роки пройшла цей шлях найбільш рельєфно. У 2022 році домінував дискурс вільної людини: президент до серпня 2022 року закликав «захищайте свою свободу», звертаючись до внутрішньої волі кожного. Це був час горизонтальної солідарності, де кожен відчував себе суб’єктом вибору. Проте аналіз звернень 2024–2026 років показує зникнення прямого заклику «захищайте» у значенні «прошу вас».
Натомість з’явилася риторика обов’язку та вдячності. Сучасний державний наратив чітко розділяє суспільство на тих, хто «вже захищає» (героїзована професійна каста), та тих, хто «винний» — державі, армії чи закону. Прямий емоційний заклик до цивільних чоловіків поступився місцем юридичним вимогам.
Це ознака того, що війна перейшла в інституційну фазу: держава більше не розраховує на короткочасний сплеск адреналіну, а намагається побудувати систему тривалого виживання через примус та чіткі правила.
Ця трансформація від «станьте поруч» до «ви мусите бути там» є універсальним законом тривалої війни. Вона свідчить про виснаження первинного пориву і спробу держави замінити емоційну єдність дисципліною, що завжди є найбільшим викликом для суспільства, яке вважало себе демократичним.
Саме тут свобода вибору, яка є найвищою цінністю в демократичному суспільстві, починає грати «злу долю» з державним примусом.
Коли громадянина виховують у парадигмі де він сам обирає професію, житло та шлях розвитку і тут раптовий перехід до мови: «ти мусиш, ти повинен» і це сприймається як замах на саму суть демократії. Вільна людина звикає діяти з власної волі, тому на початку війни (як це було в Україні у 2022-му) заклик «захищайте» спрацював феноменально: це був акт вільного вибору.
Проте, коли війна затягується, і держава змушена замінити «волю» на «примус», виникає когнітивний дисонанс. Примус вимагає від людини стати об’єктом, інструментом у великій системі.
У цьому і полягає пастка тривалої війни: держава захищає свободу всієї нації, але для цього вона змушена тимчасово відібрати свободу у конкретної людини. Ця напруга між «хочу захистити своє» та «не хочу бути примушеним» є неминучою тріщиною в кожному суспільстві, що бореться за виживання.
Коли мова «захищайте» (спільна дія) змінюється на «ти повинен» (односторонній примус), руйнується горизонтальний суспільний договір і виникає небезпечна ідеологічна прірва.
З одного боку, влада продовжує реалізовувати свою волю — вона приймає рішення, керує процесами, втілює своє бачення перемоги. З іншого боку, від громадянина вимагається відмова від власної волі. Це звучить як негласна формула: «Я роблю те, що вважаю за потрібне, а ти — лише інструмент для реалізації моїх рішень».
Цей зсув вбиває мотивацію. Вільна людина готова йти на жертви заради своєї ідеї, але вона внутрішньо чинить опір, коли стає лише засобом для чужої волі.
Коли держава каже «ти повинен робити те, що я хочу», вона фактично вилучає людину з діалогу. Замість партнерства з’являється диктат, де одна сторона зберігає право на суб’єктність, а інша — позбавляється його.
Якщо до людини перестають звертатися як до людини, а починають як до ресурсу, війна переходить із поля битви за свободу в поле битви за виживання систем.
Ситуація в Ізраїлі дуже показова де відсутність рівного діалогу та прозорих правил перетворило суспільний договір на акт примусу для одних і акт свавілля для інших. Коли держава каже «ти мусиш», але при цьому дозволяє іншому «не хотіти», вона руйнує фундамент довіри. І саме це відбувається в Україні.
У довгій війні виживають не ті системи, де примус найжорсткіший, а ті, де тягар обов'язку розподілений настільки справедливо, що навіть у найстрашніші моменти людина відчуває: ми все ще в одному човні.
Без цього відчуття спільності держава перетворюється на апарат, який просто «використовує» одних для захисту комфорту інших, що є найкоротшим шляхом до внутрішнього краху.
І головним викликом для України в 2026 році залишається те, як зберегти цю «людську складову» в умовах, коли війна вимагає лише цифр і покори.
Діалог досі залишається основним джерелом суспільного договору, і саме його відсутність стає найбільшою загрозою для нації, що бореться.
P.S. Написав текст і зрозумів, що вже на початку війни влада зробила не програму справжньої єдності, а «Єдиний марафон», замінивши діалог із нацією одностороннім монологом на довго.
.jpg)
PISA (2018) показало, що ми є на 39 міcці серед 80 країн світу. Це середнє значення. Кращі країни світу корелюються у своїх високих показниках з рівня освіти з рівнем вакцинації. А от ми за рівнем освіти значно вище ніж за рівнем вакцинації. Бо якщо по рівню освіти ми поруч з Туреччиною, то за рівнем вакцинації - біля Ботсвани, Руанди та Вануату наприкінці списку (155 місце), тоді як Туреччина - на 63 місці.
