...Боюся, що багатіїв до армії не заженеш. Скільки не полощи їм мізки словами про справедливість, скільки не лякай примусовою мобілізацією. У них немає жодної мотивації. І їм є що втрачати. І є тисячі шляхів обійти майбутній закон. Нема сенсу ставити їм в приклад британську аристократію, яка в роки першої і другої світових війн вважала за обов’язок іти служити в діюче військо. Спадкоємців трону, принців, дітей лордів й іншої старої аристократії кликала на фронт не якась виняткова хоробрість чи високі моральні якості, а традиція, яка проголошувала, шо це єдиний шлях зберегти для свого роду, його майбутніх поколінь здобуті пращурами привілеї. Аристократія народилася з воїнів, на наших теренах — з князівських дружинників, які стали боярами а потім шляхтою. Яка й отримала з рук суверена права, свободи й привілеї — на володіння уділами з правом стягувати з тубільців данину, володарювати на своїй території, та обов’язком виставляти військо для захисту держави, очолюваної сувереном. Шляхта мала серйозну мотивацію іти до війська, бо війна давала їм шанс примножити свої статки, а в разі перемоги отримати ще більші привілеї. А в випадку загибелі в бою ці привілеї поширювалися на дітей, онуків, правнуків — усіх майбутніх нащадків роду. Збереження держави — це збереження високого становища й влади в ній. Натомість зрада чи дезертирство хоч одного з членів роду чоловічої статі могли призвести до позбавлення всіх станових привілеїв, конфіскації угідь і маєтків, спадкових посад у владі, і фактично до вимирання роду. Із зникненням родової аристократії зникли й мотиви представників еліти йти до війська. Капітали сучасних багатіїв жодним чином не залежать від чесного служіння державі. Скоріше навпаки. Законних, легальних привілеїв вони не отримували — найчастіше купували їх за гроші у окремих чиновників – а це не дає жодної гарантії на майбутнє. Збереження роду для сучасних нуворишів – це збереження капіталу. А капіталом треба управляти. А хто ним управлятиме, якщо спадкоємці загинуть на війні? Багато хто з них має майно й нерухомість за кордоном, встиг вивести туди капітали й вивезти дітей. Якщо вони братимуть участь у війні, то тільки в один спосіб — робитимуть на ній бізнес, а в разі небезпеки мобілізації — робитимуть на війні бізнес з-за кордону. А от для незаможних українців мотивацію іти воювати можна знайти. Бо війна дозволяє тим, хто був нічим, стати всім. Війна, як писав хтось із мудреців, це – шанс провінціала, реальна можливість пробитися у верхівку суспільства для людей, які за мирного часу були аутсайдерами, невдахами і жодного шансу не мали.
Власне кажучи, ким були згадані вже дружинники перших київських князів? Скандинавськими “гребцями» драккарів і кноррів, невдахами, вигнанцями, волоцюгами, які не мали шансів на батьківщині, зате добре вміли рубати ворога бойовими сокирами. Війна відкрила для них вікно можливостей, і вони цим скористалися, давши Україні династію великих князів. Згодом саме так виникло і розвинулось у цілий військовий клас і українське козацтво. Війна вже давно стала справою бідних. І не тільки через те, що саме вони найбільше страждають від загальної військової повинності, винайденої Французькою революцією. А й тому, що війна дає можливість молоді із суспільних низів посісти престижні офіцерські посади, стати генералами й впливовими політиками. І втерти носа аристократичним мажорам. На війні від батьківської протекції мало користі, цінні знайомства і класична освіта навряд чи стануться в пригоді. А знадобиться самостійність, уміння виживати в найскрутніших умовах, природна кмітливість, до яких привчило життя в суспільних низах. Звичайно, аби мати мотивованого воїна, держава повинна дати вчорашньому незаможнику такі привілеї, які не можна купити за гроші і які реально перекриють за своєю привабливістю страх наглої смерті. Чому в росії буряти слухняними колонами пішли до війська? Бо грошова винагорода військовим, хоч і не така вже велика для жителів Москви й Пітера, була просто космічною для тубільної голоти Сибіру й Крайньої півночі. Чому зеки з російських таборів охоче записуються до приватних армій, а їхні українські колеги (про що недавно читав) крутять носами? Бо тамтешні суди дають строки по 20-30 років, і чим гнити весь цей час десь за Полярним колом, вигідніше спробувати ризикнути й отримати свободу. А у нас сидять переважно з термінами в 2-3 роки, і хто проміняє цей “дитячий” строк на реальну перспективу не прожити й року? Я не пропоную довести злидні в українській глибинці чи тюремні строки – до російських стандартів. Я — про те, що привілеї і суспільні блага воїнів мають бути такими, які будуть варті життя і не доступні в жоден інший спосіб окрім особистої участі у захисті Вітчизни. І це не військові звання, ордени чи меморіальні дошки на школах. Не військові пенсії і запрошення на вечори пам’яті раз на рік. Вояки не повинні бути прохачами у держави, коли йдеться про право на гідне існування і повноцінне користування суспільними благами. І не мають бути весільними генералами на чужих святах. По суті, вони інвестують у захист країни своє життя і здоров’я, а отже повинні мати з цього хоч і відстрочені, але залізно гарантовані дивіденди. Як не для себе, то для своєї сім’ї, з тим, щоб як не вони, то діти стали вершками того суспільства, за яке вони поклали голови. Що це може бути? Якщо чесно, то я не знаю. Щось значне, щось таке, що матиме велику вартість у часі, не обмеженим тривалістю життя однієї людини, і навіть одного покоління. Щось закріплене на десятиліття. Це може бути призначені з правом спадкування рента з великих наділів оброблюваної землі, право власності на роздержавлене майно, іменні державні облігації чи акції оборонної індустрії, які могли б дозволити безбідне існування не тільки самих вояків, але в разі їхньої загибелі й їх дітей і онуків — скажімо, за умов, що вони теж присвятять своє життя армії. Не треба обіцяти їм участі у владі, місця у виборчих партійних списках, посади президента і мерів — це не привілеї, це намагання перекласти на них відповідальність за майбутнє. Треба зробити так, щоб для вчорашнього хлопчини з провінційного села чи містечка, який пов’язав свою долю з військом, були відчинені всі двері, відкриті всі можливості, всі державні скарбниці. Після війни вони і їхні діти мають жити найкраще з усіх нас у країні, мають право бути найщасливішими, відсунувши від монополії на щастя тих, хто мав її досі... Це те, що ми можемо зробити. І це не обов’язок лише держави. А надто тому, що йдеться про великі гроші, які доведеться забирати в інших. Якщо по-чесному, українці мають добровільно поступитися на користь захисників своїми майбутніми робочими місцями, доплатами, спецпенсіями і компенсаціями, першочерговістю в реалізації насущних прав і свобод. (І щоб було не так, як із виділенням земельних наділів для учасників АТО, коли закон наче й був, але “патріотичні” селяни у своїх сільрадах голосували проти нарізання земельки якимось “зайдам”, хоч вони й герої.) Тож закріпити все слід законодавчо, а скорше – конституційно, щоб нікому не закортіло через кількадесят років відмотати все назад. Причому узаконити треба швидко, аби солдат знав: він зробив все можливе не тільки для своєї держави, а й для свої сім’ї. А інакше нічого не вийде. Отакі диванні й дивацькі фантазії... Євгеній Якунов
