Військово-патріотичні аспекти у викладанні Захисту Вітчизни. Досвід Самооборони

Лекція

«Військово-патріотичні аспекти у викладанні Захисту Вітчизни. Досвід Самооборони»

План.

1. Вступ. Знайомство.

2. Анкетування щодо очікування слухачів.

3. Термінологічні пастки національно-патріотичної і військово-патріотичної роботи.

4. Мілітарна культура.

5. Громадська активність на місцях і військово-патріотична робота. Досвід Самооборони.

6. Підсумки

Хід заняття.

1. Провести знайомство з аудиторією. Зазначити тему, мету та окреслити завдання заходу.

2. Провести анкетування присутніх.

Бланк анкети

3. Існує вже багато законодавчих актів, концепцій, програм про посилення військово-патріотичної роботи з молоддю. Часто вживають національно-патріотичне виховання і військово-патріотичне разом і змішують Боже з праведним. Найголовніша різниця у цих видах виховної роботи полягає, по-перше, у тому, що національно-патріотичне включає у себе військово-патріотичне, а по-друге, військово-патріотичне включає у себе мілітарну складову. Запитання до аудиторії, які мілітарні компоненти присутні на уроках? От тут виникає цікава закономірність, що більшість педагогів та керівників освіти вважають, що національно-патріотичне виховання може бути без мілітарної складової (навести приклади висловлювань керівників міста Львова, експертів МОНу та стан з матеріальною базою в школах).

Національно-патріотичне виховання дітей та молоді – це комплексна системна і цілеспрямована діяльність органів державної влади, громадських організацій, сім’ї, освітніх закладів, інших соціальних інститутів щодо формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до Батьківщини, турботи про благо свого народу, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, сприяння становленню її як правової, демократичної, соціальної держави. Найважливішим пріоритетом національно-патріотичного виховання є формування ціннісного ставлення особистості до українського народу, Батьківщини, держави, нації.

Патріотичне виховання – складова національного виховання,  головною метою якого є становлення самодостатнього громадянина-патріота України, гуманіста і демократа, готового до виконання громадянських і конституційних обов’язків,  до успадкування духовних і культурних надбань українського народу, досягнення високої культури взаємин. Воно сприяє єднанню українського народу, зміцненню соціально-економічних, духовних, культурних основ розвитку українського суспільства і держави. 

Складовою частиною патріотичного виховання, а в часи воєнної загрози – пріоритетною, є військово-патріотичне виховання (далі ВПВ), зорієнтоване на формування у молодої особи готовності до захисту Вітчизни, розвиток бажання здобувати військові професії, проходити службу в Збройних Силах України як особливому виді державної служби. Його зміст визначається національними інтересами України і покликаний забезпечити активну участь громадян у збереженні її безпеки від зовнішньої загрози. Робота з військово-патріотичного виховання учнівської молоді має проводитися комплексно, в єдності всіх його складників спільними зусиллями органів державного управління, а також освітніх закладів, сім'ї, громадських організацій та об’єднань, Збройних Сил України, інших силових структур.

Завдання ВПВ - виховання в учнів свідомого виконання свого громадянського обов’язку, вірності Військовій присязі, формування внутрішньої необхідності суворого виконання військових атрибутів, наказів командирів і начальників;

- формування духовної і психологічної готовності майбутніх воїнів зі зброєю в руках захищати Українську державу;

- виховання морально-бойових якостей, активної реакції на бойові ситуації, готовності до суворих іспитів та самопожертви в ім’я України та її народу;
- формування в учнів ведучих мотивів до оволодіння військовими знаннями, високого рівня фізичної підготовки та витривалості;

- підвищення престижу військової служби, створення необхідного конкурсу кандидатів на навчання у військово-навчальних закладах;

- розвитку в учнів загальнолюдських цінностей, національної гордості, культури міжнародних відносин, морально-психологічних якостей громадянина-патріота;

- удосконалювати організацію, форми і методи військово-патріотичного виховання допризовників.

Це описано в Концепції допризовної підготовки і ВПВ молоді (Президент України; Указ, від 25.10.2002 № 948/2002)

4. Що ж таке міліарне виховання, виховання мілітарної культури? Тема доволі нова. Як гадаєте чому? Запитання до аудиторії

СМОЛЯНЮК В.Ф., доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології і соціології ДВНЗ “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана” дає таке визначення: «мілітарна (воєнна) культура, будучи елементом загальносуспільної культури (її субкультурою), являє собою сукупність елементів суспільної свідомості та духовного життя, які пов’язані з воєнно-політичними, воєнно-економічними, воєнно-соціальними та ін. процесами, що є визначальними для успішного функціонування та розвитку воєнної (оборонної) сфери». В основі цього різновиду культури, продовжується у статті професора, лежать керівні принципи поведінки особистості та соціальної групи в процесі воєнної життєдіяльності, а також концептуальні визначення, норми, стандарти, що забезпечують єдність і взаємодію суспільних та державних інститутів з оборонних питань, надаючи їм цільності й інтегрованості. Іншими важливими елементами мілітарної культури є сформовані впродовж поколінь традиції збройного захисту суспільства, цінності, переконання, ідеали, що стосуються силового убезпечення суспільного розвитку в умовах збройної взаємодії соціальних суб’єктів всередині країни та за її межами.

Коли в умовах неспроможності офіційних силових структур на рівних протидіяти російському вторгненню значне (дехто вважає, що основне) мілітарне навантаження у 2014 р. взяло на себе громадянське суспільство. Маємо ще один феномен – блискавичне утворення практично по всій території України тактичних бойових одиниць (батальйонів, рот, бригад), підрозділів Самооборони, волонтерських мереж, інформаційних органів, структур обміну полоненими та ін. Спостерігаємо “народну дипломатію” за участю української діаспори на вулицях європейських, азійських, американських, австралійських міст, націлену на моральну підтримку збройної боротьби українців.

Це – реалії, за якими неможливо не помічати глибинного явища всеукраїнського значення: силову реакцію громадянського суспільства на загрози й небезпеки, що загрожують самому існуванню суверенної України. “Моментом істини” стала згадана вище анексія Криму силовиками РФ, яка не отримала гідної відповіді з боку офіційних силових структур держави. Громадянське суспільство, яке у загрозливих ситуаціях соціально-політичної еволюції відрізняється підвищеною чутливістю порівняно з державними органами, миттєво відреагувало на високу ймовірність перенесення кримського сценарію на інші регіони України. Реакція могла бути тільки така – силовий захист базових цінностей Українського народу, навіть в умовах недостатньої діяльності (а то й прямої бездіяльності) уповноважених державних структур.

Причини стрімкої реставрації мілітарної культури українського громадянського суспільства, починаючи з 2014 р., Смолянюк пояснює наступним чином. Громадянське суспільство зберегло в часи радянської влади та кланово-олігархічної влади незалежної України достатні можливості для збереження та імплементації  в тканину соціальних відносин ціннісні засади людської життєдіяльності українського народу, виокремлюючи з них цінності вищого ґатунку – національні.

Логічним етапом процесу усвідомлення українських національних цінностей було й залишається намагання громадянського суспільства створити надійну систему національної безпеки. Повноваження щодо формування останньої широкий загал як правило делегує державі. При цьому він зберігає за собою право впливати на діяльність офіційних державних органів (включно з силовими), вимагаючи від них досягнення ефективних результатів діяльності з цих питань.

Якщо “держава неспроможна”, то спрацьовує інстинкт групового (національного) самозбереження, на основі якого відбувається швидке заміщення неефективних (відсутніх) державних органів відповідними аналогами, запропонованими громадянським суспільством. Це сталося в Україні, яка після втечі четвертого президента постала перед доленосним вибором “бути чи не бути”.

Обговорити зі слухачами мілітарну культуру провідних країн світу – США, Ізраїлю, Канади.

Попередні підсумки реставрації мілітарної культури України за активної участі громадянського суспільства є вражаючими. Плани РФ щодо створення так званої “Новороссии” на українських землях завдяки активній протидії військовослужбовців та цивільних співгромадян виявились зірваними. Воєнна (оборонна) проблематика за активного тиску громадянського суспільства перемістилась у центр загальнодержавної уваги. Як наслідок, готується нова законодавча база з питань безпеки і оборони. Радикально підвищено державні воєнні витрати. Активізовано пошуки воєнно-політичних союзників. Нового імпульсу отримала тема євроатлантичної інтеграції України. Розпочато процеси оновлення національного ОПК. Ініційовано процеси кадрового очищення та структурно-функціональної оптимізації сектору безпеки і оборони, в тому числі Збройних Сил України. Патріотизм став реальною духовною силою та основою не лише нової мілітарної культури, а й процесу виховання української молоді в цілому.

Якщо мати на увазі власне духовні процеси, то створилися передумови синтезу в єдине ціле двох різних мілітарних традицій, які донедавна роз’єднували українство – так званих “східнослов’янської” (імператорської, радянської, російської) та “західноукраїнської” (галицької, проєвропейської, ліберально-демократичної), кожна з яких має численних симпатиків у різних регіонах країни. Нові прояви героїзму, відваги, стійкості, вірності Україні, продемонстровані українськими військовиками і добровольцями у протистоянні з російськими та сепаратистськими силами на Сході України у 2014-2016 роках, дозволяють стверджувати про вихід національного варіанту мілітарної культури на новий рівень розвитку.

5. Складна ситуація в освітніх закладах Львівщини покликала педагогів, які перебувають членами Самооборони, до активних дій. Розповісти про проекти Самооборони та Центру військово-патріотичного виховання «Галичина».

6. Підсумувати заняття